Кіносвіт - все про кіно

Не зважаючи на вплив літературного кіберпанку на наукову фантастику другої половини 80-х років, Голлівуд дозрів до екранізації кіберпанківських текстів лише в середині 90-х, коли напрям переріс в цілу субкультуру. Комп'ютер, що був в 80-х дуже дорогою для кіноіндустрії технологією, опинився в руках фантастів з покоління орієнтованого на естетику родинного ТБ. «Зоряні війни» і «Назад в майбутнє» — ці фільми (а потім і їхні сиквели) визначали панораму фантастичного Голлівуду майже два десятиліття і створили канон розважального блокбастера. "Родинні цінності" цього стилю не могли мати нічого спільного з індивідуалістичною філософією кіберпанку, з його інтересом до наркотиків і психоделіків, з описами жорсткої етики хакерів і ще цинічнішої етики електронних корпорацій, технологічною чорнухою, що часом доходила до збочень. Подібне могло бути доречним виключно у фільмах категорії «Б» і малобюджетному треші.

Історія створення
Тому співзвучні новаторському кіберпанку ідеї асимілювалися в кіно дуже поволі і ключовою датою для цього процесу став 1982 рік, який ознаменувався виходом футуристичного трилеру Рідлі Скотта «Той, що біжить по лезу» - стрічкою, що відкрила у кінематографі нову сторінку наукової фантастики і разом з цим повернула на екрани дещо підзабутий на той час стиль фільмів нуар, народивши при цьому цілком новий стилістичний термін - "техно-нуар".

Власне в момент виходу в прокат доля стрічки виглядала плачевно: як критики, так і глядачі, виховані на оптимістичній фантастиці сімейного типу, не могли й не хотіли сприймати фільм позитивно, "Той що біжить по лезу" з тріском провалився в прокаті, набравши за вікенд усього 6,15 мільйонів доларів, тоді як бюджет його становив майже у п'ять разів більше. Ідеї і стилістика видалися глядачам неприйнятними і чужими, а розвиток сюжету здався таким повільним, що газета Los Angeles Times іронічно перефразувала назву стрічки з "Того що біжить по лезу" на "Той що повзе по лезу" (згадує у своїй статті Future Noir: the Making of Blade Runner Пол Семмон).
Однак, незважаючи на таку провальність, вплив стрічки на розвиток кінофантастики вже було не спинити. Як усяке зусібіч нове явище, "Блейд Раннер" все частіше й частіше ставав фільмом, з якого режисери і сценаристи запозичували то те, то інше - образи, атмосферу, стиль - так народився цілий стилістичний напрямок, що вплинув на усю подальшу фантастику 80-х і 90-х, а разом з ним - мода на кіберпанк у кіно та зокрема екранізацію прози Філіпа Діка. "Той що біжить по лезу" став еталоном жанру, фільмом що фактично визначив образотворчу естетику і атрибутику кіберпанку, візуалізував новий жанр. Вільям Гібсон пізніше навіть зізнався, що коли б не отримані враження від перегляду кінополотна Рідлі Скотта, світ «Нейроманта» був би цілком інакшим.

Роль стрічки сьогодні
Нині "Блейд Раннеру" вже майже тридцять і звісно він не такий яскравий і грандіозний, як сучасна фантастика, і не такий динамічний, як сучасний екшн. Та й створену ним кіберпанківську стилістику вже суттєво підправили і модернізували новіші "Привид у латах", "Матриця". Але окремі найбільш глибинні соціальні і фантастичні ідеї, що піднімалися в ньому, і сьогодні надзвичайно хвилюють філософів: хто ми? звідки взялися? і чи те, що нас створило, несе за нас хоч яку-небудь відповідальність? Хоч мова у фільмі йде про роботів, паралель з людьми цілком легко відслідкувати, особливо ж в останній режисерській версії стрічки, де Скотт ретельно змістив акценти.
Інші важливі ідеї, зокрема про те, що наші уявлення про себе цілком можуть бути сфабриковані третіми особами й імплантованими в наш мозок, не дають спокою фантастам і час від часу отримують розробку в тому чи іншому фільмі (в тій же "Матриці" та інших не настільки етапних, але теж надзвичайно цікавих стрічках).

Світ
Світ "Блейд Раннера" майже апокаліптичний: все живе на Землі (природа, тварини, рослини) повільно вмирає і людство поступово перебирається в іншопланетні колонії. Для дослідження нових планет, вчені вигадали реплікантів - продуктів генної інженерії, кіборгів. Останні зовні абсолютно не відрізняються від людей, а новітні моделі то й цілком перевершують своїх творців фізичною силою та інтелектом. Єдине чим їх не наділили люди - це почуттями. Але виявляється, що репліканти швидко вчаться і протягом кількох років, базуючись на досвіді й особистому розвитку, можуть в собі почуття розбудити. Аби зберегти видимість контролю над реплікантами, творці заклали в кожного генетичну програму прискореного старіння - після чотирьох років життя реплікант помирає. Тих реплікантів що якимось чином виходять за межі прийнятих правил вважають "зламаними" - всі вони підлягають "звільненню", тобто знищенню. Функція звільнення покладена на особливий підрозділ правоохоронних органів - «блейд-раннерів", тих що біжать по лезу.


Репліканти опираються винищуванню і періодично піднімають повстання проти людей. Саме з цієї причини їх використання дозволене виключно в позаземних колоніях. Для відрізнення реплікантів від людей застосовується тест Войта-Кампфа. Проходячи цей тест, репліканти видають себе нервовою реакцією на особисті питання.

Саме в такому світі діє головний герой стрічки Рік Декард, колишній "блейд-раннер", що покинув свою посаду через те, що можливо відчував до своїх жертв дещо не співставиме з самою професією. Можливо розуміння і співпереживання? Однак його повертають на роботу у зв'язку з нелегальним поверненням на Землю групи реплікантів найновішої моделі "Nexus-6". Шосте покоління штучних людей настільки бездоганне, що навіть не зрозуміло, чи спрацює на них тест. Тому Декард вирушає в корпорацію "Тайрелл" за інформацією.
Президент корпорації примушує його замість репліканта спочатку провести тест Войта-Кампфа на своїй секретарці Рейчел (Шон Янг). На здивування Декарда, Рейчел тест не проходить, хоч аби винести остаточний висновок, Декарду довелося поставити близько ста питань, тим часом як репліканта можна виявити за допомогою 30-40. З'ясовується, що Рейчел - експериментальний реплікант з імплантованою пам'яттю і емоційністю, як у людини. Вона не знає, що штучна, навпаки - твердо переконана в тому, що вона - людина. Пам'ятає свою маму, своє минуле і дитинство. Навіть має фотографії, які це підтверджують. Вона й поводиться як людина, - відчуває, співпереживає, радіє і засмучується. Дізнавшись про те, що всі її уявлення про себе штучні, Рейчел у відчаї втікає з корпорації, чим підписує собі вирок - її одразу ж відносять до групи реплікантів, що підлягають знищенню.

Тим часом група, що недавно прибула на Землю, у складі командира бойового загону Роя Батті, солдата Леона, повії-вбивці Зори і «базової моделі для задоволення» Пріс знаходиться в пошуках відповідей на питання "життя та смерті" - терміну власного виготовлення і можливості якось продовжити короткочасне існування. Всі вони - шості "нексуси" і передставляють собою моделі "надлюдей" - кращі, сильніші, розумніші, досконаліші, і як з'ясовується зрештою, чутливіші і "людяніші за самих людей".

Проблематика стрічки

Відповідно питання, де саме знаходиться розмежування "людина-реплікант" і чи воно насправді існує, а також те, чи мають люди право на експерименти по створенню собі подібних, тим часом як самі поки що абсолютно недосконалі - ось ті моменти, на яких Рідлі Скотт вибудував увесь фільм. Він разом з глядачем шукає на них відповіді і зрештою навіть питання людського чи штучного походження самого Декарда так і залишив відкритим. У режисерській версії стрічки питання про природу Декарда стає центральним. Бо якщо розглядати його як штучну людину, яка не може довіряти своїм спогадам, снам, і уявленню про себе, то після перегляду виникає одразу цілий перелік нових філософських запитань про природу людини взагалі. Якщо свідомість - це уявна версія самих себе, то чи залишиться людина людиною без власних спогадів, емоцій, почуттів, духовних і фізичних бажань? І якщо ні, то чим вона в такому разі відрізняється від штучного кіборга? І чи може тоді довіряти власним уявленням про себе? Бо гарантії, що їх ніхто зі сторони в нас не вклав, нема.

Ці всі питання та їх трактування й дозволяють фільму час за часом незмінно займати найвищі позиції всіх фантастичних топів і вважатися одним з кращих науково-фантастичних фільмів в історії кіно, в один ряд з котрим стають тільки одиниці. Разом з цим "Блейд раннер" все одно залишається дуже естетським кіном, що подобається далеко не всім. Але одне іншому, як відомо, зовсім не заважає.