Кіносвіт - все про кіно

Комікси важко перенести у кіно так, аби вони виглядали природньо. Як це не дивно, оскільки вони надзвичайно близькі до кіно - розкадровкою, монтажем різних планів, динамікою. Але ж бач, як тільки комікс виходить на екран, одразу стає за нього якось аж ніби незручно - серйозні дядьки в латексних лосінах чи трикотажних трико та жіночих кологотках лазять по стінах і літають по небу, ніби дивні персонажі якогось безумного балету. І коміксом бути перестали, і до кіно не дотягнулися (крім хіба Людей Х). Так і повисли десь між двома різновидами мистецтва, ні сюди ні туди. І навіть якщо мова йде про комікси без звичних супергеройських атрибутів або й цілком не супергеройські комікси, все одно перенесення коміксу на екран рідко коли закінчується хорошим кіно.

Френк Міллер - один з найвідоміших і найвпливовіших авторів коміксів у світі - дуже добре знає про цю здатність кіно перетворювати комікси в незнамо-що. Мало того, не аби чиї комікси, а саме його власні роботи чомусь втрачають при екранізації найбільше.Тому й сливе він одним з найменш зговірливих людей, як мова заходить про співпрацю. Робокопи, Бетмени, Шибайголова, Електра - жодна з екранізацій так і не змогла переконати автора в тому, що кіноіндустрія гідна його графічних романів. Нині так само туго йдуть переговори про сіквел його "300".

Френк Міллер з дитинства обожнював комікси, і занурився в мальований світ настільки, що батькам довелося звернутися до психологів. Зрештою терапія призвела до того, що хлопець замість коміксів захопився кіно, переважною більшістю трилерами. В 19 років, втомившись боротися з батьками за дві свої пристрасті, він їде до Нью-Йорка, аби серед інших безіменних ілюстраторів працювати для компанії Marvel і DC Comics. На коміксових фабриках все поставлено на конвеєрний потік, де хтось малює вуха, хтось фарбує плащі, а комусь випало змальовувати удари кулаків. Міллер малював і вуха, і плащі, і кулаки, аж поки не почав створювати персонажів для нових випусків «Людини-павука», «Шибайголови» і «Людей Ікс», в яких йому поступово стали довіряти не лише картинки, але й діалоги. Користуючись доступними можливостями, Френк поступово починає вкладати у малюнки своє власне бачення супергеройського світу. Під його рукою супермени часто-густо стають схожими більше на реальних людей з власними мінусами, ніж на ідеальних однобоких захисників Добра. Міллер нишком зміщує акценти, міняє місцями біле та чорне і одного разу раптом стає видно, що його супергерої перетворилися з класичних марвелівських поборників добра у маніяків абстрактної справедливості. І що вони від цього аж ніяк не стали добрішими персонажами, але в стократ більш справжніми.
Так поступово Міллер змінює класичний зміст американського комікс світу і завойовує собі ім'я, а пізніше й звання великого реформатора комікс індустрії. Саме в цьому статусі він нарешті починає створювати власні світи і власних героїв.

Його графічні новели - чорно-білі і переважною більшістю нуарні. Пам'ятаючи про те, що крім коміксів він ще й надзвичайно любить трилерну атмосферу, можна зовсім не дивуватися, чим саме його так вабить нуар - чорний жанр, що змальовує фатальний і песимістичний світ морального падіння цивілізації. Нуар надзвичайно добре підходить для візуалізації, всі його світлотіні, контрасність, глибока настроевість і атмосферність чудово вкладаються в графіку. До того ж в нуарі праведники й грішники ліплені з одного тіста, злочин часто стає доброчесністю і навпаки, жертви стають героями, а герої жертвами - саме те, що Міллер любить найбільше, стирання межі між добром і злом.Тут є приватні детективи і прекрасні жінки, які несуть смерть, продажні поліцейські, злочинні державні установи, і найближчі друзі, що завдають ударів у спину. А ще ніч, сумнівні бари й дешеві готелі, темні вулиці й темні пристрасті.
Навесні 1991 року за допомогою пера й фантазії Міллера народжується світ-квінтесенція всіх чорних нуарних традицій - Місто гріхів. Серія графічних новел про Місто, чия душа невиправно чорна, але саме на тлі її найглибшої чорноти так добре видно навіть найменші проблиски світла і добра.
"Місто гріхів" - улюблене дітище Френка Міллера. Чи треба казати, що він категорично проти всіх пропозицій Голівуду про екранізацію? Аж поки на горизонті не з'являється ще один бунтівник проти класичних голівудських шаблонів та догм - Роберт Родрігес.

Роберт Родрігес з точки зору пріоритетів суспільства теж з дитинства був лузером, трієчником, ледащом, що малював комікси під партою і знімав самопальне кіно в гаражі за допомогою поганенької камери і двох батьківських відеомагнітофонів. Ці три одиниці техніки придбав його батько, продавець кришталю та порцеляни, просто так, бо був, як усі чоловіки, трохи повернутий на новій техніці. Придбав, отже, і більше ніколи не побачив у своїй вітальні, бо всі три одразу й назавжди перекочували в гараж. Саме завдяки цій системі з камери та двох відеомагнітофонів, маючи в своєму розпорядженні лишень кнопку "Пауза" Роберт навчився монтувати з такою фантастичною швидкістю, яка вирізнить його пізніше з усіх інших режисерів, бачити фільм готовим ще до зйомок і відзнімати мінімум шлаку і максимум корисного матеріалу. І саме завдяки цьому досвіду Родрігес зумів згодом належно оцінити переваги цифри та комп'ютерних технологій. В одному зі своїх знаменитих «10-хвилинних курсів кінорежисури» він скаже, що кіноплівка - це минуле кінематографу і додасть, маючи на увазі монтаж: «Кажуть, що коли ріжеш плівку вручну, це створює кращий контакт з фільмом: монтуючи стрічку, ти торкаєшся до зображення, а не тиснеш на електронні кнопки. Якщо вам подобається ця думка, зробіть добре діло, візьміть яку-небудь плівку додому на ніч і ніжно погладжуйте її аж поки не набридне. Але коли прийде час монтовувати фільм, все ж скористайтеся відео- або комп'ютерною системою. Плівка — ваш ворог. Вона дорога, з нею важко працювати, її важко зберігати, її неможливо надіслати поштою».
Цифра відкриває перед Родрігесом неймовірні можливості. Він жадібно вбирає всі нові види, способи та техніки візуалізації і шукає ЩОСЬ, де зміг би спробувати втілити давню мрію - знайти джерело самодостатності кінокадру, візуальний стиль, де зображення мало б рівнозначний слову сенс. А оскільки зображення завжди менш ємне ніж слово, мрія й далі залишається мрією. Він знімає свої трилогії (про музиканта, про шпигунських дітей), завойовує ім'я, заробляє гроші, заводить складні стосунки з Голівудом і далі шукає. І тут йому на очі потрапляє "Місто гріхів".

Детально познайомившись з усіма новелами "Міста", Родрігес розуміє, що знайов те, що йому потрібне - базу, яка вже сама по собі є неабияким візуальним явищем. Залишається лишень якось умовити Френка Міллера на екранізацію, що нелегко, - художник категорично проти віддавати свій улюблений світ кінематографу. Родрігес чинить хід конем: не вмовляє, не підкуповує, а знімає шмат новели - про жінку, що замовила кілеру вбивство самої себе, епізод, який згодом стане прологом до фільму. Знімає так, як хотів зняти кіно вже давно, але в той час і дуже близько до самого Міллера. І оскільки їхні бачення пересікаються в якихось важливих площинах, автор "Міста гріхів" таки не може встояти і погоджується.
Так народжується фільм - не стрічка за мотивами коміксів, як знімає зазвичай Голівуд, а власне кіно-комікс, дуже точно й максимально адекватно перенесений на великий екран світ Френка Міллера. Критики зустрічають його досить холодно, старими мірками судити цей фільм тяжко, а нових ще ніхто не вигадав, Канни відмазуються призом за "технічно-художні досягнення і візуальну загостреність". Поза тим у перші ж тижні прокату стрічка стає лідером бокс-офісу, і заробляє вдвічі більше, ніж на нього потрачено.
Нині так само, як і тоді, в 2005-му, враження від фільму у глядачів бувають абсолютно полярними, його називають то шедевром, то фантиком з туалетного паперу. Чия тут правда, справа, як завжди, суб'єктивна, але відмахнутися від того, що Родрігес разом з Міллером вчинили візуальну новацію, не вдається нікому. "Місто гріхів " - єдиний фільм в історії кінематографу, де зримий образ, картинка, несе головне смислове навантаження. А все інше - тільки доповнення.

Фільм лаконічно нуарний, як і новели Міллера, - чорно-білий з поодинокими вкрапленнями кольору (де-не-де чиясь сукня, або кеди, або чиїсь очі, іноді цілий персонаж). І по зав'язку набитий пристрастями, доведеними до максими - якщо любов, то до смерті, якщо помста - то страшна, якщо лиходій - то до людожерства. Зоряний склад вражає - Брюс Вілліс, Міккі Рурк, Бенісіо Дель Торо, Клайв Оуен, Рютгер Хауер, Елайджа Вуд, Джессіка Альба та інші. Їм у цьому фільмі грати надзвичайно складно, бо доводиться балансувати на межі карикатури й страшного сну, передаючи вигаданих героїв Міллера. І це їм, усім до єдиного, вдається просто віртуозно. Жодного фальшивого слова, чи погляду, чи жесту - неймовірно для "пекельної безодні нуарного коміксу" (с)

Отже, це три історії Міллера, переплетені поодинокими сюжетними моментами в одне ціле: «Важке прощання» («The Hard Goodbye», історія Марва), «Велика смачна різня» («The Big Fat Kill», історія Дуайта) і «Ця жовта мерзота» («That Yellow Bastard», історія Хартігана), а також графічного оповідання «Клієнт завжди правий» («The Customer is Always Right»), що використаний як короткий пролог до фільму.
Дія фільму розгортається у вигаданому місті Бейсін-Ситі, заснованому в XIX столітті як перевалочний пункт на шляху золотошукачів. Тут вони могли продати видобуток і відпочити з доступними дівчатами. Влада в місті належить корумпованим політикам і купленій поліції. Серцем Бейсін-Сіті було й залишається Старе Місто — квартал проституток, куди ні мафія, ні поліція не потикається по загальній домовленості — абсолютна влада тут належить повіям, які відстоюють її зі зброєю в руках.
Перший сюжет — історія Марва (Міккі Рурк), вуличного забіяки, пропащого велетня з понівеченим обличчям. Якось він прокидається в номері дешевого готелю і бачить, що дівчина з золотим волоссям, з котрою він провів ніч, (Джеймі Кінг) мертва, а вбиство поліція хоче повісити на нього. "Люблю найманих вбивць. Що з ними не роби, совість потім не мучить", - каже Марв і вирушає на страшну помсту. Історія закінчується традиційно для нуару. Як? Дивіться кіно або читайте комікс.
Другий сюжет — історія Дуайта (Клайв Оуен), бойовика, який охороняє повій Старого Міста. Посварившись з мерзотником Джекі-Боєм (Бенісио дель Торо), він мимоволі приводить його банду в Серце Бейсін-Сіті, де п'яний Джекі-Бой гине від меча повії-кілера Міхо (Девон Аокі). При ньому знаходять поліцейський жетон, а це означає, що перемир'я між поліцією і повіями закінчилося. Попереду грандіозна різня й розборки. Що далі? Дивіться кіно або читайте комікс. До речі саме цей сюжет Родрігес творив разом з спеціально запрошеним Квентіном Тарантіно і в них вийшла неймовірна пародія на самих себе і на увесь нуар в цілому - цілком страшне кіно, але таке смішне, що можна живіт надірвати.
Третій сюжет — історія Хартігана (Брюс Вілліс), одного з небагатьох чесних поліцейських Бейсін-Ситі, який рятує 11 річну дівчинку від маніяка. Але маніяк - син дуже високопоставленого чоловіка і так просто Хартігану це не обійдеться. Хартіган йде під суд, відмовляється звести наклеп сам на себе і на вісім років сідає у в'язницю. Дівчинка росте і виростає в неймовірно сексуальну жінку (Джессіка Альба). Чим все закінчиться? Ви вже знаєте, що я скажу: дивіться кіно або читайте комікс.

"Позбавитися від проблем на знімальному майданчику можна двома способами — платити великі гроші іншим, або все вміти робити самому", - вважає Родрігес.
Під час роботи над "Містом гріхів" він керувався саме цим принципом. Акурат до того, як вони з Міллером дійшли згоди, режисер до свого довгого списку освоєних кіноспеціальностей додав ще кілька дуже корисних і вирішив їх випробувати. Тому, власне, йому й не потрібно було погоджувати складні графіки голлівудських зірок, що знімалися в фільмі. Бріттані Мерфі грала офіціантку, яка розмовляє з поліцейським Хартіганом - Брюсом Віллісом, але вони вперше зустрілася насправді на прем'єрі фільму. Джессіка Альба перетиналася за сюжетом з Клайвом Оуеном і Міккі Рурком, але в студії вони жодного разу не зустрілися. Весь світ кіношного "Міста гріхів" Родрігес зі світла й тіні створив у власній студії за допомогою цифрової техніки. І він це ні від кого не приховує і ані краплі цього не соромиться. Мало того, всім голівудським закидам в непрофесійності він абсолютно відверто заявляє: «Валіть звідси і знімайте власні фільми, якщо хочете, то й користуючись моїми ідеями, мені не шкода. А мені подзвоніть, коли справа буде зроблена. Ви знімаєте фільм, я приношу попкорн".

"Місто гріхів" - кіно атракційне і водночас експериментальне. Екзистенційних проблем воно не вирішує і складних питань перед глядачем не ставить. Бо від самого початку має зовсім іншу мету. Можна його за це ганити, а можна просто дивитися і отримувати задоволення. Воно того варте. Власне, як і сам комікс. Другий і третій фільм вийдуть у 2011-му. Чекаємо.

В рецензії використано матеріали по біографіям Роберта Родрігеса та Френка Міллера періодичного журналу "Мистецтво кіно" (Росія) за 2005 рік

 

ІНШІ ВРАЖЕННЯ:

Ігор Деяк "Місто гріхів"

Дуже кльово поставлено й знято. Стильно, оригінально, видовищно, загалом просто супер. Але при цьому не просто фігня а ФІГНЯ НЕСУСВІТНЯ!!!

Фільм Місто гріхів | Sin Sity в Енциклопедії КІНОСВІТу (кадри, трейлер, анотація, голосування)